В цій статті мова буде йти про цей манекен, зроблений своїми руками.

З чого все почалось…?

Побувавши одного року на морі, дуже запам’ятались кумедні фігурки в одному з продуктових магазинів міста Ялти.

Це ж не аби яка реклама магазину, подумала я і вирішила і нам у кіоск зробити щось цікаве і оригінальне. До того ж, треба було нам торгове обладнання, яке б мало не тільки шийку, а й вушко для примірки сережок.

Я б змогла зробити щось подібне як на тому фото. Думаю, що в мене б вийшло, бо робила колись сонечко для сина до школи, теж з поролону, і гарненьке було. Та такий матеріал боїться пилу, бруду, сонячних променів та всюдисущих рук відвідувачів… Гіпс боїться вологи – теж не підходить. Залишався тільки один варіант – пап’є-маше.

Суть цієї техніки, в тому, що з пластиліну ліпиться потрібна форма, потім її обліплюють багатьма шарами паперу з клеєм ПВА. Далі, коли все добре висохне, об’єм розрізають, витягають з середини пластилін, а потім складають знову все до купи, та з’єднують розрізане папером з клеєм.

Все зрозуміло. Тільки де я б мала взяти таку купу пластиліну і нащо він мені потім – гроші на вітер. От я і подумала – раз у всіх форма тримається коли в середині порожнина, то і в мене буде, якщо я буду обліплювати м’ячик з газет. А щоб його зручніше було тримати, я зробила йому стержень з порожньої пластикової пляшки.

Далі я взяла звичайний пластмасовий манекен, на якому фотографую всі прикраси, зрізала верх шиї і примостила свій витвір. Голова була сильно нахилена вперед, лице дивилось вниз і на шиї був неприродній горб… 🙁  Мусіла нагрівати шию манекена на газовій плиті і витягувати пластмасу, вирівнюючи напрямок шиї. В мене не виходило, тож довелося зробити складочку збоку. Зараз розумію, що і добре що так сталося, бо виглядає ніби жили на шиї дуже напружені, тобто ніби манекен співає, чи щось кричить.

Продовження на слідуючій сторінці…

З’єднавши все, я зрозуміла, що голова непропорційна до тулуба, прийшлось збільшувати ще й розміри бюсту, тим же пап’є- маше.
Та й сам образ не тішив, бо риси обличчя вийшли надто чоловічими, грубими. Шкурити наждачним папером дуже важко і надто довго. По твердості він наче з деревини зроблений. Я зрізала дуже випуклі місця ножем, потім згладжувала нерівності кусками газет і ПВА.

Вичитала, що один шар має сохнути з годину, тож я наносила у 4-8 і залишала все на цілу ніч, а то і більше.
Багато раз була у відчаї, шкодувала що таке затіяла, не вірила що вийде щось путнє. Довгий час манекен жив у підвалі, бо не хотілось… Та й часу не було – доробляли ремонт на новобудові, та інші клопоти. Та коли вже відсвяткували новосілля, та трохи обжили нове помешкання – прийшла «Муза» і манекен переїхав з підвалу у новеньке житло 🙂
Фінішний шар я робила з м’якого паперу + ПВА, та трохи розчарована. Коли все вологе, то пластичне, формується легко, а от коли висихає – робиться фактурним, в складочку і дуже твердим.

Не сильно все вигладжувала, бо і важко дуже шкурити, і пилу купа, та і не хотілось щоб надто реалістичним був манекен (щоб діти не боялись), та й шкода часу, чесно кажучи.

Далі пішла більш приємна робота – сам процес малювання. Саме на цьому етапі я почала називати манекен Люсьою, навіть не знаю чому.

Фарбу брала водоемульсійну, ту що залишилась від фарбування шпалер у коридорі, та ще трохи додала барвника кольору світлого горіха. Очі спершу малювала простим олівцем, а вже потім розмальовувала їх шкільними фарбами з додаванням білої водоемульсії. (Щось я не можу знайти фото цього процесу, підозрюю, що вони випадково стерлись) Очі, губи та зуби вкрила лаком для нігтів, щоб виглядали природнішими, та з часом не стерлися. Фарба була стійкою до миття, тож в експлуатації проблем не має виникнути.
Вуха просвердлила шуруповертом – швензи влазять без проблем, правда шия трохи заважає сережкам вільно звисати і рухатись.

Малювати очі дуже боялась, не вмію і поняття не мала як воно, та знайшла декілька уроків в інтернеті, дещо підказала інтуїція. Дуже тішусь що вийшло, а ще дуже приємно, що з якого боку я б на неї не дивлюсь, та вона все рівно не дивиться прямо в очі, в неї якийсь замріяний погляд вийшов.

Разів зо п’ять перемальовувала волосся в різні кольори і відтінки – у результаті зупинилась саме на такому, золтоволоска вона в мене 🙂
А ще я одягнула манекен, намалювавши сукню. Звичайне вбрання швидко забруднюється, та вигорає на сонці, а ще воно не завжди підходить по кольору, тож вбрання на Люсі з білої водоемульсії, а для досягнення ефекту дорогої тканини я ще додала до остаточного шару перламутрової фарби – нарядно вийшло.

Весь процес творення не був для мене надто легким, та приємним. Спершу записувала кількість витрачених годин на роботу, та потім збилась, і тепер навіть приблизно не можу сказати скільки. По відчуттях, якщо все сплюсувати, то днів з двадцять. Якби хтось сказав повторити щось подібне, то, скоріш за все, відмовилась би – не моє це, відчуваю. Навіть не віриться, що я таки змогла…

Занесла манекена на ринок, у наш кіоск, і з нетерпінням чекала якою ж буде реакція відвідувачів.

Як не дивно всі ставляться до такого обладнання спокійно, нічого їх не дивує і не лякає. Охоче приміряють на ній свої прикраси. Та, чесно кажучи, я чекала більших емоцій…

Отримала багато теплих слів і компліментів від сусідів, от їх то я трошки здивувала. Вони тепер мають над ким глузувати – весела, курноса Люся, якій і криза не криза і погода в радість, і здоров’я ого-го 🙂